Fake-утворення і mock-об’єкти у контексті виборів до Верховної …
Спочатку кілька слів щодо термінів.
Аналіз різноманітних інформаційних ресурсів дозволяє стверджувати, що термін fake стає сьогодні дедалі більш активно вживаним і політиками, і журналістами, і різного роду експертами. Відомо, що перекладається він як підробка, фальшивка. В українській мові (в російській, до речі, теж) є ще таке сленгове слівце як липа. На мою думку, воно також адекватно передає зміст fake.
Інший термін — mock — ще не увійшов до вжитку в гуманітарній сфері, але я скористаюся ним, оскільки він, на моє переконання, доволі підходящий для позначення тих або інших соціально-політичних феноменів, явищ. Його переклад дає нам досить багатий синонімічний ряд. Українською слово можна перекласти як насміхатися, знущатися, робити безплідним, даремним, вихолостити, звести нанівець тощо. Mock-об’єкти — тестові об’єкти. На них перевіряють можливість досягнення якихось результатів, цілей.
Саме ці два терміни я і вибрала для пояснення деяких особливостей українського виборчого процесу, і зокрема — включеності до нього fake-утворень (структур) і mock-об’єктів.
Політичні партії
як fake-утворення
До fake-утворень можна насамперед зарахувати значну частину українських партій. Нагадаю: на середину 2012 р. в Україні функціонувало 202 партії (що стало своєрідним кількісним рекордом української багатопартійності з 1991 р.) — 202 способи “любити Україну”, 202 варіанти устрою і “покращення” держави. 87 із них (за даними Центральної виборчої комісії) стали суб’єктами виборчого процесу. 21 партія безпосередньо боролася за мандати. Насправді ж переважна більшість цих парій були fake-учасницями виборчого процесу. Чому? Тому, що, по-перше, деякі з них, на мою думку, фактично виступали обслугою “партії влади”, діяли в її інтересах. Вони — армія політичних найманців. Домінантна функція “технічних партій” — відфільтрувати “зайвих” на “вході” до Верховної Ради. Кожна “фальшива партія” працювала на користь режиму, що склався. Вона мінімізувала його ризики і забезпечувала йому сприятливі умови для самовідтворення. Її завдання полягало у відвертанні уваги, відбиранні голосів у реальних претендентів на мандати або, приміром, — у постачанні слухняного “людського ресурсу” для дільничних виборчих комісій. Ці партії я схильна розглядати як продовження адміністративного ресурсу. По-друге, часто назви цих партій погано узгоджуються з іміджем їхніх представників у парламенті. Так, наприклад, Оксана Калетник, що увійшла в новообраному парламенті до фракції Компартії, задекларувала (як свідчить “Декларація про майно та доходи кандидата”, оприлюднена перед виборами на сайті ЦВК) за 2011 р. близько 10 млн грн доходу. Колишній соціаліст Микола Рудьковський — понад 16,5 млн грн. Думаю, що поняття “комуністи-капіталісти” (чи “соціалісти-капіталісти”) хоч і є оксюмороном, але досить точно “схоплює” (розкриває) суть партійних політичних гібридів та їхніх членів. Третій момент: ситуація з партіями досить непрозора для суспільства: не тільки недоступні програмні документи більшості з них (що утруднює політичну ідентифікацію партій), а й немає жодної інформації про їхню діяльність упродовж років. Тобто у наявності своєрідний феномен “партій без історії”, “партій-невидимок”, “партій-привидів”. Якщо запитаємо: а що виборець знав про Політичну партію “Україна Майбутнього” (яка діє з 2008 р.) або про партію “Нова політика” (створена ще раніше — у 2001 р.), то це запитання буде риторичним. Як і запитання, чи усвідомлював виборець достатньою мірою різницю між Партією Зелених України, Українською партією “Зелена планета” і Політичною партією “Зелені”?
Про неблагополуччя багатопартійності свідчать й інші факти. Є партії, котрі роками живуть взагалі без лідера (як партія “Демократичний Союз) або з виконуючими обов’язки глави (як Слов’янська партія, Політична партія “Держава”, Партія вільних демократів, Партія державного нейтралітету України) чи роками перебувають у стані ліквідації (як було це, наприклад, із Партією мусульман України у 2005—2011 рр.). Питання “хто й для чого їх тримає у такому “законсервованому стані” залишається без відповіді. Як і питання про те, які механізми вступають у дію, коли партія, що припинила своє існування багато років тому, через кілька років реанімується (чи, сказати б, навіть гальванізується) і Міністерство юстиції легітимізує її повернення до життя перед виборами (наприклад, на початку 2012 р. до Реєстру політичних партій Мін’юст України повернув із небуття Українську партію Справедливості — Союз ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців, що діяла впродовж 1992—2005 рр. Наприкінці травня 2012 р. у згаданому Реєстрі було зафіксовано зміну назви — на Партія ветеранів Афганістану).
Далі. Для суспільства непрозорою була і залишається система партійного фінансування. Закритий і механізм зміни лідера, що підводить до постановки питання: чи на демократичних засадах функціонують сучасні партії? Чи характерна для них внутріпартійна демократія? У низці випадків зміна назви партії і всієї керівної верхівки підштовхує до висновку про продаж і купівлю “партій”. Інакше кажучи: якщо проаналізувати особливості народження тієї чи іншої партії, колізії її розвитку і занепаду або проаналізувати історію її “життєвого успіху”, то дійдемо висновку, що партійне середовище — середовище фейків, партій-привидів, які “відвернулися від суспільства”. Ці партії — викривлені канали зв’язку між владою і суспільством. Інколи вони навіть не “викривлені канали”, а “заглушки”, які блокують демократичний суспільний запит, тобто виступають агентами дедемократизації.
Їхні представники, потрапивши до парламенту, перетворюються на так званих “тушок” (“фейкові” депутати, які проходили до парламенту за списками опозиції). Мене цікавили не просто “тушки”, а насамперед “парламентські довгожителі” — ті особи, котрі у 2012 р. здобули депутатські мандати вже вшосте (депутатом Верховної Ради України усіх семи скликань вдавалося ставати лише одній персоні — Ю.Звягільському). Серед 445 обраних таких я нарахувала 11 осіб: І.Кириленко, Ю.Крук, В.Макеєнко, Є.Мармазов, В.Пинзеник, С.Сас, П.Симоненко, О.Стоян, С.Терьохін, П.Цибенко, В.Яворівський. Проаналізувавши історію їхніх переходів із партію в партію, із фракції у фракцію, я з’ясувала таке: наприклад, Юрій Крук — завжди член “партії влади” або партії, наближеної до влади, чи провладного блоку партій. У Верховній Раді ІІІ скликання він — член Народно-демократичної партії; V і
VI скликань – член ВО “Батьківщина”, нині Крук — “регіонал”. За його плечима — участь у фракції Народно-демократичної партії, фракції “Єдина Україна”, фракції Блоку Юлії Тимошенко та ін. Інший приклад — опозиціонер Володимир Яворівський: спочатку — член КПРС, у Верховній Раді І скликання — член Народного Руху України, ІІ скликання — член Демократичної партії України, ІV скликання — член партії “Реформи і порядок”, VІ і VІІ — член ВО “Батьківщина”. Тобто є два варіанти поведінки для потрапляння до парламенту від партії: або ти член “партії влади”, або для тебе більш підходяща роль “вічного опозиціонера”, яка й дозволяє з партійним квитком опозиційної партії стати народним депутатом. Отже, партійність наших новообраних депутатів — досить умовна річ, фейкова. Можна без труднощів спрогнозувати, що перед виборами до Верховної Ради VІІІ скликання відбудеться чергова міграція претендентів на мандат: одних — у ту партію, котра на той момент буде “партією влади”, інших — у партію, котра матиме шанс пройти до парламенту під машкарою опозиційності.
Ось тут ми підійшли до питання опозиції.
Опозиція як fake-структура
Що мене підштовхує до такої постановки питання? Поведінка опозиції. Поведінка, що постійно викликає запитання. Наприклад, ми пам’ятаємо, як представницький орган сам собі продовжив повноваження, проголосувавши 1 лютого 2011 р. за внесення змін до Конституції і, відповідно, про перенесення парламентських виборів на жовтень 2012 р. У такий спосіб народні обранці (як провладні, так і “опозиційні”) адаптували ситуацію “під себе”, продемонструвавши єдність у розв’язанні питання, що прямо зачіпало їхні інтереси, і найменшу стурбованість із приводу утиску “електоральної демократії”. Ми пам’ятаємо, як опозиція 17 листопада 2011 р. голосувала за новий виборчий закон, що дозволив відійти від пропорційної системи виборів і породив інші проблеми. У цій та подібних ситуаціях (попри уточнення, пояснення, оприлюднення парламентськими опозиціонерами деталей і нюансів) резонно постає запитання: чи не було змови між владою і опозицією?
Звісно, у парламентських виборах брали участь люди, яких я сприймаю як опозиціонерів незаперечних, опозиціонерів “без лапок”. Але наскільки насправді опозиційною є та Об’єднана опозиція, що постала (була створена) на базі партії “Батьківщина”? Звідки у мене ця недовіра, ця підозра щодо опозиціонерів? Назву прізвища — А.Портнов, М.Ставнійчук, М.Бродський, Ю.Павленко, П.Порошенко, В.Каськів… Пригадується, українці за них голосували як за опозиціонерів (або вони позиціонували себе опозиціонерами саме до ПАРТІЇ РЕГІОНІВ). А де вони з часом опинилися? Безпосередньо в адміністрації президента або на недалекій відстані від неї. Конфігурація опозиції — дуже мінлива. У ній забагато людей,необтяжених стримуючими чинниками (у вигляді ідеологічної доктрини чи моральних зобов’язань). Найсвіжіший приклад — батько й син Табалови. Тобто картина виглядає так: учора Homo Ludens (“людина граюча”) критикувала владу, сьогодні вона готова увійти в цю владу і “підживити” її собою, завтра — готова спробувати себе у ролі опозиціонера. Яка іпостась цієї Homo Ludens справжня? Чи всі — фейкові?
Українці сьогодні неохоче ходять на мітинги як опозиції, так і влади. Чому? Бо є недовіра і до перших, і до других, адже мітинги — проплачені, як і багато інших протестних акцій у передвиборний час. Тобто протестні акції сьогодні — теж фейки, які розбещують і формують специфічну фейкову свідомість і fake-електорат. Одні за гроші на передвиборних протесних мітингах кричали, що прагнуть справедливого суду, що хочуть чесного і прозорого виборчого процесу. Інші — також за гроші — мовчали. Мене більше цікавлять ці “інші”: а вони не потребують чесності — прозорості — справедливості? Чи впевнені, що персонально для них в Україні буде і чесність, і справедливість і т. ін.? Коли одна частина українців здригається, дивлячись на в’язницю як на новітній символ України, то невже нормою для інших може бути “втіха в’язницею”? Ось так, на мою думку, формуються новітні українські технології зміни свідомості.
Тут скористаюся і поняттям mock-об’єкти: організовуючи проплачені акції, політтехнологи (які обслуговують ті чи інші групи інтересів) фактично тестують прошарки суспільства на керованість. Інакше кажучи, відбувається своєрідне дресирування/перевірка рефлексів: тобі заплатили — ти зробив. Тобі — заплатили, ти — зробив? Мock-об’єкти допомагають “соціальним інженерам”, “виробникам інформаційних вірусів, які оглупляють маси”, у пошуку відповідей на цілу низку запитань: скільки і кому варто платити, щоб в урнах опинялися бюлетені з потрібними відмітками? Які ідеї експлуатувати, щоб електорат повірив і відгукнувся під час голосування? У яких пропорціях змішати обіцянки, страх, залякування, критику влади (чи опозиції), щоб досягти бажаного ефекту?
Влада, володіючи масштабними ресурсами, забезпечує можливості масштабних тестувань: місцеві вибори у Вишневому (2010р.), міського голови в Обухові (2012р.) були фактично тестуванням механізму легалізації наперед заданих результатів виборів. Тому Вишневе і Обухів я схильна розглядати як специфічні mock-об’єкти, на яких відбувалося тестування “електорального ресурсу“. Це один висновок. Інший: вибори постають і як гра, і як корупція.
І ось тут уже час поговорити про суспільство.
Метастази фейків
у суспільному організмі
Від імені суспільства у передвиборний час виступав широкий спектр різноманітних структур: тут і рухи, й ініціативи, фонди і всілякі об’єднання. Але: громадянське суспільство — не “священна корова”. Критичний погляд на нього свідчить, що серед його структур є такі, які впродовж виборчої кампанії чесно відпрацювали на благо суспільства (думаю, до таких належать ОПОРА, Фонд “Демократичні ініціативи” та деякі інші). Є серед них такі, яким упродовж років вдається регулярно отримувати гранти міжнародних структур, уміло симулюючи громадянську активність. Але я приверну увагу до третього різновиду структур, на яких — клеймо влади, стигма. Ці, стигматизовані владою, — fake-структури громадянського суспільства. Характерний механізм їх створення: вони є результатом діяльності осіб, котрі раніше чи тепер пов’язані з владою. Приклад: В.Медведчук, який у 2012 р. став лідером Громадського руху “Український вибір”. Крім нього, активними учасниками проекту (як можна судити із сайту руху) є В.Грановскі, Є.Маркосян, М.Погребінський, В.Німченко та ін.). Тут, думаю, саме час знову згадати про mock-об’єкти. Обстоювані “Українським вибором” ідеї (зокрема про необхідність на всеукраїнському референдумі “вирішувати стратегічні питання внутрішньої й зовнішньої політики, керування державними справами й актуальні питання в регіонах”, “ухвалювати стратегічно важливі закони й скасовувати чинні закони”), що нині проходять тестування на форумах, у соціальних мережах, є чимось на зразок обіцянок Леніна про те, що кожна кухарка управлятиме державою. Але ж пам’ятаємо: наслідком ленінських настанов був кривавий більшовицько-совєтський режим. Щось аналогічне, думаю, криється й за обіцянками “Українського вибору”. Ось тільки чи “купляться” українці на такі “можливості”? Тестування не тільки покаже, скільки людей підтримають ідею про “кухарок на референдумі”, а й допоможе, приміром, прагматично вирахувати час “Х” для того, щоб отримати позитивний відгук на виклик. Цим викликом може бути й ідея, наприклад, вступу України у Митний Союз, у ЄЕП тощо. Чи готовий fake-електорат (“проплачений”, “шлунковий”) протистояти цим викликам???
Окремо варто говорити і про стигматизовані владою ЗМІ, журналістів, котрі позбавляли громадян можливості “знати правду”, “володіти інформацією” (пригадую, як головний редактор телеканалу ICTV резюмувала, оцінюючи якість новин: “Це вже не новини… але ми це робили”). Можна говорити про стигматизованих різного роду експертів і соціологів (які давали просто безумні fake-прогнози), інших “виробників” різних інформаційних вірусів, що оглуплююють масову свідомість. Перебуваючи на утриманні влади (умотивовані владою) і обслуговуючи її інтереси, вони пропонують до використання агресивні стратегії організації і проведення виборів, недемократичні методи й інструменти управління (маніпулювання) соціумом, ігноруючи інтереси останнього, і, як свідчать кожні парламентські чи президентські вибори, однозначно працюють проти суспільства, роз’єднуючи його (гаслами, ідеями, сфальсифікованими даними), утруднюючи комунікації всередині соціуму та блокуючи поширення суспільно важливої інформації або викривлюючи її у свій спосіб. Тут можна ставити питання про відповідальність “освічених людей”, “інтелігенції” чи “інтелектуалів” перед суспільством.
Під час останніх виборів деякі аналітики, наприклад, старанно насаджували образ Н.Королевської як нового лідера і стверджували, як О.Пасхавер (президент Центру економічного розвитку), що “економічні ініціативи Наталії Королевської варто сприймати насамперед як відповідь на запит про нових політичних лідерів. Нові лідери є представниками третього стану, які створюють і рухають нашу економіку”. Де цей “новий лідер” опинився після виборів? У “старій владі”. Важко довіряти оцінкам й інших експертів та консультантів, які хоча й не зосереджені на возвеличенні когось одного, але входять (чи входили) до керівництва тієї чи іншої політичної сили (як, наприклад, К.Бондаренко — екс-заступник голови партії “Сильна Україна”, керівник Інституту української політики, або В.Карасьов — “лідер” партії “Єдиний Центр”, директор Інституту глобальних стратегій), а паралельно давали “об’єктивні оцінки” всім і вся. Значною мірою завдяки діяльності “незалежних” експертів унеможливлюється інституціоналізація політичної критики (заходів і рішень влади), функціонують “подвійні інститути”, подвійна інституційна інфраструктура, що обслуговує — часто більш якісно, ніж офіційна, — тіньову політику.
Тобто громадянське суспільство переповнене фейками, які по-своєму провокують політичне відчуження. Якщо візьмемо до уваги й те, що нині соціальна активність як вияв і чинник самоорганізації суспільства не передбачається чинною владою, то зрозуміємо: хоча в Україні поки що не йдеться про “керовану демократію” (путінського зразка), однак суспільство дедалі більше пронизується “метастазами” “керування згори”, а безвідповідальність його членів веде до згортання демократії. У зв’язку з цим нагадаю, що за всі роки незалежності у 2012 р. до виборчих урн прийшло найменше українців — близько 58%. Але мене турбують ті 42% українців, котрі не прийшли обирати і, думається, є яскравим уособленням fake-електорату з його fake-свідомістю.
Роздумуючи над цим питанням, я все ж зберігаю оптимізм. Чим зумовлений він? Реакцією іншої частини суспільства на fake-структури, fake-події, інші фейкові явища. Ця реакція, на мою думку, дозволяє говорити про здоров’я суспільства й адекватне розуміння процесів, які ми переживаємо. Про це свідчить, приміром, поява у передвиборний рік таких партій, як “перша чесна партія “До Корита!” — Партія української реконкісти (що розгорнула свою діяльність у соцмережі Фейсбук), “Маленька партія снайперів”, активізація анархістського руху “Їж багатих!” і, звісно, представлення суспільству (у лютому 2012 р.) картини “Останній день Ради”, яка явила своєрідний кут зору на наш парламент — Раду у полум’ї. Можна згадати і білболрд з бабусею, що “переписала хату на кота”… У суспільстві є люди, для котрих передвиборні гасла з акцентом на “стабільності” і “порядку” виглядали загрозливо або як fake. Як fake сприймався заклик КПУ “Вернем страну народу!”, інтерпретація якого була однозначна: спочатку відібрали, а тепер обіцяють повернути — тільки проголосуйте за них.
Чому суспільство стало іронічним, саркастичним і недовірливим? Можливо, тому, що зовсім недавно пережило розчарування “помаранчевою революцією”: президент В.Ющенко виявився цинічним і фейковим (у своїх обіцянках, можливостях, бажаннях). “Постпомаранчевий синдром” (синдром недовіри) ще довго даватиметься взнаки. У його основі — критичне (негативне) сприйняття демократії, піку якого було досягнуто саме за президентства В.Ющенка: у грудні 2009 р. лише 36,6% респондентів висловилися на користь демократії (при 17% байдужих), а 30% демонстрували схильність до авторитаризму. Але: соціологічні дослідження, проведені Центром Разумкова у серпні 2011 р. (після майже півторарічного президентства В.Януковича) засвідчили, що 48% населення України уже вважали демократію найбажанішим типом державного устрою. Ось ці близько 50% виборців, які розуміють переваги демократії, і зумовлюють оптимізм: у суспільства є демократичний стрижень, є хребет. Суспільство не дасть себе скривдити.