1

ЧАСТИНА роду були заможні. 1905­го мій прадід Сергій працював на першому БАМі. Був такий, ще до революції. Прадід туди потрапив за так званою добровільною гужовою повинністю, коли на будови вербували молодих людей з тягловою силою. Поїхав із волами. Був письменний і сподобався японцеві, який шукав підсобників на паровоз, що обслуговував залізницю. Японець підібрав на пробу вісь­мох таких письменних, подивившись їм в очі. Каже пер­шому: ти сьогодні будеш мені помагать. І в перший день його ж і вигнав. Так і з другим, і з третім. Прадід задумався: чому виганяє? Каже: дивлюся – він приходить, розкладає інструменти, а потім просить подати якийсь. Скориставшись інструментом, віддає, а підсобник бере й кидає на місце. Прадід зметикував: а чого кидати? Треба ж обтерти й покласти. Так і зробив. Японець усіх відпустив, а його залишив. Якщо грабар заробляв одну норму, той, що з волами, – чотири, то прадід у японця заробляв вісім норм. Вернувся з досить великими грошима й купив ціле хазяйство.

2

БАТЬКО в армії був сім років. Воював рік, потім розміновував поля. Повернувся 1951-­го. За рік я народився. Потім – менший брат Віктор. Переїхали на “Новосільщину”, стягнулися на сяку­таку хату. Першу серйозну похвалу від батька заробив років у 5. Пішов у панський сад, там був маєток. Його більшовики зруйнували, як і церкву, ми там з хлопцями добували всякі цяцьки. Я відкопав цілу цеглину, з печаткою. Приніс додому. Батько питає: “де взяв?” – “У панському саду”. Ми звідти, з хлопцями й батьком, навозили цегли на прибудову до нашої хати – на фундамент.

3

ДРУГА ПОХВАЛА – від мами, царство небесне, торік померла, у 86 років. Прокидаюся, вона сидить і плаче: батько закликав плотників, а в нас нема нічого їсти. Я біжу в нужник – благенький, із соняшникових стебел, зв’язаних дротом. Сиджу й розглядаю краєвиди кругом. Бачу: в малиннику, поряд, купа яєць. Потім порахували – 32. Коли заніс у хату ці яйця, мама: “синок, де ти взяв?” Кажу: “я не крав. Отам, у малиннику.” А вона: “а я думаю – де наші кури несуться?” Я, збадьорений, біжу через поле в Галатівщину, приношу через 2 години двоє відер білих грибів. З горою, ледве допер! Мама танцювала й мене підкидала. Я тоді із сусідом Миколою Вербняком побіг у берег і до полудня приніс ще й відро риби.

4

ПЕРШОГО запотиличника від батька отримав за очерет. Був такий дід Панас. Хата в нього крита товстим очеретом. Очеретину витягуєш зі стріхи, розколюєш кінець, ставиться поперек перетиночка – виходить човник, яким ловиш ягідку. Став під дідову вишеньку – хопа! Зняв вишню. З’їв. Зняв. З’їв. Але через день пішов дощ. У діда як хлине вода – залило півхати. Я іду: бачу – дід із батьком говорять. Не доходжу метрів із 10. Батько: “Ти участвував?!” Мовчу. Він як дасть по шиї: “Бачу, шо участвував!” Навіть не питав, у чому.

5

УЗЯВ 60 найважчих дітей, які стояли на обліку, і поїхав відпочивати. Це вже коли очолював у Києві райвиконком тоді Ленінградського, нині Святошинського району. Село Гнатівка, над Ірпенем. Зі мною був інструктор, Олег Костенко. Я від’їхав дооформляти документи. На ранок повертаюсь – Олег ходить чорний: “посуд весь розібрали, у кожного біля намету собака прив’язаний, ніхто нікого не слухає”. Кажу: щас наведем порядок. Пройшовся, скомандував: вечеря буде з 19.00 до 19.30. Ніхто не прийшов. Я наказав їжу викинути. Говорю: завтра сніданок із 7.00 до 7.30. Прийшли десь 40 осіб. Для тих, що запізнилися, – все викинуто. В обід уже приходять усі. Кажу: посуду нема, ви ж розтягнули. Все принесли. Тоді кажу: дивіться, оце цукерка. В неї є обгортка. Бачите, скільки їх валяється по вулиці? За кожну зібрану обгортку будете отримувати цукерку. Пішло на це діло пару ящиків цукерок, але вичистили все село.

6

У СТУДЕНТСЬКОМУ будівельному загоні розглядали випадок расизму. Ми жили в Михайлівці, у величезному отаманському будинку. Ванна здоровенна, перламутрова. По­совковому приварена труба, з неї соски кранів. Але кахляна підлога біла, стіни білі. В будзагоні були й в’єтнамці, й африканці. І був такий Маюкі, чорношкірий. ­Петро Юр миється і бачить боковим зором: заходить Маюкі, загорнутий у біле простирадло й босий. Петя каже: “А ти чого сюди в чоботях прешся?” Маюкі образився, зажадав, щоб Петра розібрали на зборах.

7

ТРИ з половиною роки жив у кімнаті в студентському гуртожитку з Володимиром Литвином. У нас була дружна кімната, хоча іноді Литвин вирізнявся. Ми втрьох, бувало, грали в преферанс, а він – їхав на заняття. То ми його трошки прив’язували спортивними джгутами до ліжка. Доки 38-­й автобус, який ішов із вулиці Ломоносова, проїде. Зранку їх маса, а потім 2 години немає. Після цього Литвин сідає мирно й грає.

На п’ятому курсі, після будзагону, він прийшов у шикарній чоловічій норковій шубі. Довга така, до п’ят. Взуття в нього нормального не було, костюма також. Гроші, зароблені в будзагоні, ми на рік розтягували. Питаємо: “Для чого тобі шуба?” – “Та мені треба в одну сім’ю підкотиться”. Це до Костянтина Панікарського, першого секретаря Ленінського райкому Києва. Його донька стала згодом дружиною Литвина. Потім він чисто випадково опинився співробітником у приймальній Михайла Білого, ректора університету, потім – у лекторській групі ЦК. Коли ­Кравчук став президентом і ЦК закрили, у Литвина була страшенна образа, що зникла перспектива росту, – як і в Адама Мартинюка. Обидва працювали десь у котельні, коче­гарами. Це був, здається, 1993 рік. А потім Литвин зібрав матеріали до книжки проти Кравчука, яка дуже знадобилася Кучмі й Табачнику під час президентських виборів. І знову пішов угору.

8

КАЗАХСТАН. Десь 1973 рік. Буримо свердловину в степу біля села Прокопівка, не Прокофьєвка. Зайшли в магазин – люди говорять українською мовою. Підходить сивочолий дід. Каже: “Козаки! Оце ви тут не ковиряйтесь. Ідіть на Левадку. Ми там із хлопцями в 1912­му майже дорилися до води”. Він разом із 28 сім’ями під час столипінського переселення переїхав туди з Полтавщини. Ми в тій Левадці дов­бонули – пішла фонтануюча свердловина. Народ нас на руках носив. Накрили столи – самогонка, горілка, закуска. Гуляємо. Я діду кажу: “скільки вам років?” – “95”. “А давно в Україні були?” – “Давно, у 1912 році. У війну я вже старий був, нікуди не виїжджав, а потім якось не складалося. Знаєш, синку, одного хочу: потрапити на Полтавщину, сісти на призьбі, почути, як співають соловейки, квакають жаби – і вмерти”.

9

ВІТАЛІЙ КЛИЧКО тут – у етнокомплексі “Українське село” – у мене був, чуть старовинну гуцульську хату не ­розвалив. Там низький одвірок, треба було пригинатися, а він, бідняжка, ударився. Ми з ним їздили на його реальну батьківщину.

Не в Киргизію, а в Черкаську область, Городищенський район, селище Вільшана. А біля села – хутір Клички. У сільській школі стенди стоять – дід Федір, Данило. Вбиті у 1937–1938 роках,

отакий­о список. А одного заслали в Середню Азію, і ото він, виходить, із Киргизії… Ще була зустріч із черкаськими козаками. А Віталій же не п’є зовсім. Тут козаки приносять нам на шаблі стакан горілки. Кричать: “Гетьман Кличко вип’є”. Кажу: “Нє, вип’є полковник Бондаренко”. Гах стакан! А вони: “Так у нас для вас окремо!” Кажу: “І окремий давайте!”

10

ГРУДЕНЬ 2001 року. Десь восьма вечора – дзвінок Омельченка (київський міський голова. – “Країна”): “­Під’їджай”. Я знав, для чого. Ми готували цю ­акцію. В кабінеті в Омельченка сидять: Петя Симоненко, Адам ­Мартинюк, Юра Костенко, Матвієнко Толя. І йде тьорка. Мартинюк каже: “Нє, нас “рухівці” кинуть, ми не будем участвувати”. Підбиваєм голоси. Бачимо, що для зняття вистачить. ­Мартинюк знов: “Та нє, нас кинуть”. А ми вже випивші… Я беру стакан горілки – і Мартинюку в рожу. Він, сволоч, ламав усе. Домовилися: я пишу постанову про зняття Медведчука (­Віктор Медведчук був першим заступником голови Верховної Ради. – “Країна”). Завдання Костенка – знайти Удовенка, бо жінка звечора відмовилася його ­будити.

Вранці комуністи приїхали й забули перший екземпляр із підписами. Збирали нові, руки в них тряслися. А Петя Порошенко поїхав з Ющенком у Вінницю. Пам’ятаєте, в інтернеті оприлюднили крики Омельченка: “Вітя, ти мене прєдав! Ти прєдав! У Бондаренка не хвата 25 підписів! А ти того мудака Петю повіз у Вінницю!” Петя також, дрижачим голосом, повідомив, що листи з підписами його “Солідарності” лежать на заводі “Ленінська кузня”, в сейфі. Одпиляли верхню частину сейфа – а вони в нижній. Одпиляли й ту.

Збираємо підписи – вистачає. Їх моментально Толя Матві­єнко, який чекав у відділі кадрів, реєструє. Мені надається слово, я виходжу на трибуну Верховної Ради й кажу: “Від імені чотирьох фракцій хочу оголосити постанову”. ­Медведчук сірий вийшов. Потім він опинився в Адміністрації президента. Мені казали: даремно ви його зняли, в парламенті він був менш небезпечний.

11

КІЛЬКА разів застосовував мегафон не за призначенням. Під час засідання Шевченківської районної ради в Києві, коли одним рішенням було приватизовано 101 об’єкт. Підійшов такий Андросюк, заступник голови ради. Мені розказували, що він придумав цікаву методу. Той, хто мав дати хабара, купував дуже дорогу річ, віддавав її з чеком його людям, які здавали річ назад у магазин і забирали гроші. Піймай тут хабарника. Так ось, він підійшов, крикнув: “Заткнись!” І вдарив по мегафону. Мені віддало по зубах. Я механічно відмахуюся мегафоном. А там така приступка ще була. Він оступається, падає і розбиває обличчя. Ну, пробували мені щось почепити. Але було багато свідків, які бачили, що він перший ударив і потім сам оступився.

12

ІДУ по вулиці Карла Лібкнехта, стоять двоє хлопців із сигаретами: “Дай сірники”. Я в кишеню – мені удар і немає півзуба. Ну, вони­то там і залишилися лежати. Але проб­лема із зубом – кришиться. У студентські роки на спір брав зубами стіл за кут і виносив із хати, разом із випивкою й закускою. ­Колись узяв, ніс – і відірвався кут, розбилася одна пляшка.

13

22 КВІТНЯ 1986-го, за чотири дні до Чорнобиля, донька прибігла в піонерському галстуці. І повідомила новину, що вона стала піонером. Питає: “ти мені що подаруєш?” Кажу: “Кидаю курити” – після 20 років паління. На роботі і вдома розставив пачки сухих, аж хрустких “Столичних”, сірники й попільнички. Провокував себе на кожному кроці – в туалеті, за робочим столом, скрізь. І жодного разу не закурив. Так само кинув стріляти. Єсть така “качатниця” – вона заборонена, в принципі. Для неї я точив патрони на “Арсеналі”, спеціально на пижі розклеював картеч. Там є тринога – щоб стріляти по сидячій качці. Узяв доньку Ольгу й подався на берег. Кажу: “дивися, як водичка закипить. І – лупнув згори!” Сотках на десяти вода закипіла, усе, що там сиділо, – пропало. Питаю: бачила? Повертаюся – а в неї сльози течуть: “Ти хотів убити качечку”. Істерика в дитини. Весь свій мисливський арсенал, офіційно зареєстрований, я поклав і більше стріляти не збираюся.

14

ДРУЖНО живу з людьми з партії “Реформи і порядок”. У нас багато спільного з Ігорем Гринівим. Колекціонування, наприклад. В Ігоря понад 300 першодруків. Із восьми золотників князя Володимира – два в Ігоря. Якось мені принесли візитницю. Дивлюся на неї й бачу, що це –

Фаберже. Клеймо є на обох половинках. Є доклеп орла –

це візитниця, якою імператор нагороджував. Єдине,

не розумів, що там за п’ять камінчиків. Ігор подивився, назвав мені їх ціну. Це були смарагди. Один, центральний,

12 каратів, і чотири – менші. Я сказав продавцеві, скільки та річ коштує, бо він і не підозрював. На знак подяки той подарував мені вексельну розписку прадіда Юрія Павленка, міністра у справах сім’ї, молоді та спорту, яка звучить так: “Я, Павленков Федор Васильевич, в присутствии своей

законной опекунши Марфы Федоровны Павленковой, одолжил 50 рублей серебром у братьев Дьяченков, Семена и Василия. Обязуюсь вернуть обозначенную сумму в обмен на данную расписку”. Раз розписка була не в Павленків, значить, прадід не вернув ці бабки. Дзвоню Юрі: “ти свого прадєдушку знаєш?” – “Да, це наша родина!” А я кажу: “вєксєльочєк!” Перевів на сучасний курс. Подарував, а собі зняв кольорову копію.

розмовляли Людмила МИКИТЮК, Павло ВОЛЬВАЧ