1/2
Кость БОНДАРЕНКО. Народився 2 травня 1969 року на Вінниччині у сім’ї викладачів. 1994-го закінчив історичний факультет Львівського університету імені Франка. У ньому й викладав. Консультував декілька політичних партій, зокрема Народно-демократичну, Народний блок Литвина, ”Реформи і порядок”, ”Пору”, ”Сильну Україну”.
Фахівець з історії міжнародних відносин. У березні 1997 року захистив дисертацію, має вчений ступінь кандидата історичних наук. Брав участь у журналістських і суспільно-політичних проектах.
Був удівцем. Одружений вдруге. Виховує двох дітей.
Захоплюється айкідо та дельтапланеризмом

Чому за 20 років в Україні не утворилися партії західного зразка?

– Наприкінці 1980­х – на початку 1990­х панувала суцільна ейфорія. Падають заборони, Компартія втрачає монополію на владу. Відкривається дорога до реєстрації нових політичних сил. Але тоді ж починається й гра амбіцій.

1989­го єдиною політичною силою був ­Народний рух України – без чітких ­ідео­логії, програми й лідера. Ми мали ­порив, ось як зараз на Болотній площі в Москві. Хотіли протестувати й жити інакше, але не мали єдиного лідера й бачення цього “інакше”. У Русі були й націонал­­комуністи, і радикали, і націоналісти, і правозахисники з Української Гельсінської спілки.

І от починають з’являтися партії. Спершу Українська республіканська, на базі Гельсін­ської спілки. Це один із первородних гріхів незалежності: правозахисники вирішили, що в майбутній Україні все буде так ідеально, що правозахист стане непотрі­бен – тож можна спокійно йти в політику. Право­захисне поле залишили неоране. А де воно неоране, там і зловживання.

Потім оформились націоналістичні й селянські партії. Кожен серйозний політик вважав, що мусить мати власну політичну силу. У середині 1990­х почали сміятися, що ми наздоганяємо Бразилію, в якій тоді було 450 партій, а в нас доходило до ­сотні. ­Зараз – приблизно 180. З’явилися специфічні терміни – наприклад, “диванна партія”, коли всі члени партії можуть поміститися на одному дивані. Або “партія влади”. ­Перша така – Народно­демократична – стала одним із прикладів результату ­об’єднання партій. Тепер такою є Партія ­регіонів. А більшість нинішніх демонструють відверте вождівство. Двом ­лідерам в одній структурі виявляється ­затісно.

І третя форма – партії олігархічного типу. Кожному олігарху для “джентльменського набору” потрібно кілька заводів, пара ­газет, зо два телеканали і, ясна річ, партія. Інакше він несправжній олігарх, бо ж “у пацанов есть, а у меня – нет”.

Європа й Сполучені Штати пройшли ­подібний шлях. Там теж були партії­одно­денки під владу, під вибори. Зараз мало хто пам’ятає про Федералістську партію США – а її представником був Джордж ­Вашингтон. Тамтешня Демократична партія заявила про себе лише наприкінці ХІХ століття, до того мала сумнівну ­репутацію. Республіканська партія в нинішньому варіанті викристалізувалася близько ста років тому. ­Трансформації відбуваються у відповідь на зміну суспільства та його запитів. Франція в часи Третьої Республіки – з 1870­го по 1940­й – демонструвала приблизно той самий ­рівень політичної культури, що є зараз в Україні.

Або в Італії.

– Авжеж. 1919 року Муссоліні у власній газеті Il Popolo d’Italia закликав дружити з Україною. Мовляв, це найприродніший союзник Італії в Європі.

Багато партій мала і міжвоєнна Польща. Більшість із них створювали суто під вибори. У виборчій кампанії 1932­го брали участь дуже екзотичні політсили – наприклад, “Хлоп за плугом” або Українсько­польсько­жидівський трифашизм Галичини. Так що у появі Партії любителів пива чи жінок – є історичне підґрунтя.

Чи були спроби створити в Україні партію “знизу”?

– У нас ніхто не грає у “довгі” проекти, на тривалу перспективу. 2008­го я пропонував таку модель Яценюку. Ми з Вадимом Омельченком тоді були його радниками. У Дніпро­петровську, Харкові та Одесі провели експеримент зі створення громадського руху “Прагнемо змін”. Виявилось: якщо приділяти людям увагу й дати їм змогу виявити свої таланти – це може стати дуже вдячною справою. Тільки надто марудною та розтягнутою в часі. Виплекати нову партію, осередки, самодостатнього лідера, взаємини між осередками – на це треба щонайменше два роки. Яценюк сказав: “Ні, це не для мене. Я знаю Івана в Тернополі, Миколу в Донецьку, десь когось іще – от вони мені й ­зроблять партію”. Пішов звичайним шляхом: купив політичну силу, перейменував її, призначив своїх керівників і створив мережу. Ну, йому видніше.

А експеримент був цікавий. Я досі маю контакти із тими людьми з різних міст.

Як саме робили той проект?

– Ми вкинули в інформаційний простір певні ідеї. І особисто говорили з людьми, які на ці ідеї відгукнулися. Питали, що ними рухає, чому прийшли саме до нас, чим не влаштовують БЮТ і Партія регіонів. Люди ­заповнювали анкету, ми аналізували та групували дані. Виявляли, хто більше здатен до аналітики, хто – до організаційної діяльності й так далі. Потім ділили людей на групи і просили запропонувати 10 проектів, які вони бажали би втілити у своєму місті. ­Різні проекти – у комунальній сфері, у журналістиці. Далі на зустрічі приходили бізнесмени, що починали фінансувати якісь із цих проектів. Люди бачили віддачу.

Паралельно кваліфіковані ігротехніки й психологи проводили в групах обговорення. Обирали з­поміж цих людей лідерів, тоді єдиного лідера. Створювали мережу. ­Залишалося лише об’єднати ці мережі на загальнодержавному рівні, зробити літні вишкільні табори, розширити схему на інші регіони. Ці люди не з меркантильних інтере­сів, а відчуваючи спільну платформу, ­могли б розвивати проект, ростити з нього реальну політичну силу. Але тоді якраз наближалися президентські вибори, нікому з політиків не було цікаво бавитися в таку довгу гру.

Я казав багатьом із них: поставте перед собою мету. На виході у вас, умовно кажучи, 2020 рік. Ви пропускаєте 12­й та 15­й роки, не йдете на вибори, але 2020­го берете все. Однак ніхто так ризикувати не хоче.

Це вікове?

– Можливо. Хоча Україна творилася за іншими принципами, ніж, приміром, ­Росія. Ще з часів Київської Русі була спекулятивною державою, будувалася на інтересах торгового класу – купецької шляхти. ­Через Україну проходили найбільші торгові й транспортні артерії. Були й зброя, й ­наркотики, й живий ­товар. На цьому наша ­еліта й наживається. І принципи ­купців – товарно­­грошові – поширюються й на ­політику.

Чи має шанс ліберальна партія, яка казатиме, що буде важко і треба провести болючі соціальні реформи?

– Ні. Ось приклад: Тігіпко вийшов і ­сказав, що нам треба підвищити пенсійний вік. Що відбулося? Усі опоненти почали сприймати його як ворога народу. Завтра вийде хтось і скаже, що треба продавати землю. Його теж усі зацькують. Тому більшість політичних сил і бавляться у популізм. Якось Сталін на з’їзді колгоспників сказав: “Революция рабов потрясла до основания Римскую империю”. Приходить до нього делегація істориків і питають: “Яку ви мали на увазі революцію? Може, ми чогось не знаємо?” На що той відповів: “Та заспокойтесь ви – це всього лише виступ перед колгоспниками”.

Яка структура Партії регіонів?

– Це величезний конгломерат інтересів і регіональних груп впливу. Вони поєднані одним – здійсненням влади. Це вже не донецький чи південно­східний проект – це загальноукраїнська сила, що базується на номенклатурі. Раніше так було з НДП, з СДПУ(о), з “Нашою Україною”. Зараз усіх чиновників на місцях змусили стати “регіоналами”. І це помилка, бо так політичній силі доводиться нести відповідальність на всіх рівнях виконавчої влади – від жеку до президента.

Які всередині Партії регіонів є групи впливу?

– Хоч би що говорили про заслання, найбільша вага зараз – у Андрія Клюєва. Він фактично контролює фракцію та роботу депутатів у Верховній Раді. ­Солідарний із ­Рінатом Ахметовим – адже в них тісні корпоративні зв’язки. Далі те, що за інерцією називають групою ­Фірташа–­Льовочкіна. Але сьогодні це вже окремі ­гравці. ­Бізнес і політика в даній ситуації розійшлися, хоч і не ворогують між ­собою. Валерій Хорошков­ський, ­якого приписують до цієї групи, ­взагалі не збирається вступати в Партію регіонів і є самостійним політичним гравцем. ­Окремим центром політичного впливу став Борис Колесніков.

А яка роль Віктора Януковича?

– Він – авторитет, якого всі бояться. Автори­тет Януковича в тому, що він умів підніматися із ситуацій, коли інші складали руки.

Президент може “злити” свою партію?

– Так, якщо йому це буде необхідно. Зараз вона – інструмент у руках Януковича. Який виявився абсолютно безпорадний, щоб допомогти йому пройти на другий термін. Очевидно, у новому парламенті президент орієнтуватиметься на мажоритарників – а це будуть, переважно, позапартійні чи представники опозиції. І ці люди зроблять йому президентство 2015 року.

Чи довго партія лідерського типу “­Батьківщина” може проіснувати без Юлії Тимо­шенко?

– Вона навіть не лідерська, а фюрер­­лідерська. Вада Тимошенко в тому, що організаційний та інституційний запас міцності її політичної сили дуже низький. Якщо Партія регіонів після революції вистояла і зберегла організаційні структури, то “Батьківщина” в кризовій ситуації перетворилася на “тушки”. Так, кажуть, що влада їх ­пере­куповує. Але чому цього не зробив БЮТ ­свого часу?

Зараз у “Батьківщині” є проблема внутрішньої конкуренції за право говорити від імені Юлії Тимошенко. Королевська – це видима частина. Є й невидима – конфлікт між Турчиновим і Кожем’якіним. Проблема також у тому, що в “Батьківщини” нема очевидної перспективи, куди рухатися далі.

У чому організаційна помилка Тимошенко при формуванні партії?

– Надто великий політичний егоїзм. Вона не створила колективного органа, що міг би функціонувати за її відсутності. Пробувала робити це у 2003–2004 роках. Але потім усвідомила, що вона – це партія. А далі: вона – це Україна.

Серед нинішніх опозиційних політсил ­альтернативу Партії регіонів бачите?

– Ні. Кожна з них ставить перед собою занадто низькі планки. Наприклад: “у нас 3 відсотки і треба дотягнути до 6”, або “підняти рейтинг лідера із 7 до 11 відсотків”. ­Категоріями – “що нам треба зробити, як нам змінитися, щоб мати 25 відсотків” – ­ніхто не мислить.

Яка ймовірність довгострокового консервування всього політичного спектра – від ­влади до опозиції?

– Так усе вже й так законсервовано. Ми не бачимо реальних політичних процесів. Партії перетворилися на корпорації­конкуренти. Люди сприймають цю ­боротьбу як нескінченний серіал, де всі забули, що було в перших серіях. Сьогодні Юля гарно сказала, завтра – Янукович. ­Посміялися над мовою Азарова. Але ж ніхто не задумується, звідки гроші в Яценюка, й наскільки він координує свою діяльність із Банковою. Чи самостійна постать ­Віталій Кличко.

Як пояснити феномен “Свободи”? Які її перспективи?

– Я колись пропонував Олегові Тягнибоку взятися за спорудження пам’ятника Олександрові Пушкіну в Тернополі чи у Львові. За те, що той написав “oковы тяжкие падут, темницы рухнут – и свобода вас примет радостно у входа”. “Свобода” – галицький проект. Рівномірно поширитися на всю територію країни вони не зможуть, хоч і стараються взяти щось у Центральній Україні.

Такі політичні сили вигідні Партії регіонів?

– “Свобода” вигідна тільки одному “регіоналу” – Вадимові Колесніченку. По­перше, робить його затребуваним на різних ток­шоу. По­друге, він завжди може прийти в якийсь округ у Севастополі й сказати: якщо не я, то буде Тягнибок.

Партія влади “Свободу” в розрахунок не бере. Можливо, з барського плеча вони правильно порахують їм голоси під час парламентських виборів, щоб “свободівці” проповзли в парламент і зробили його політично веселішим.

Але це лише припущення. На сили з рейтингом нижче 10 відсотків “Регіони” уваги не звертають.

Яка доля “УДАРУ” Віталія Кличка в Києві?

– Важко уявити чемпіона світу з боксу, який роздає розпорядження щодо каналізації чи прибирання міста. Але народ іноді голосує за таких людей, бо є віра, що нестандартні політики принесуть щось нове, щось змінять.

В яких іще регіонах можливі локальні політичні сили?

– Комуністи набиратимуть на ­сході – у Харкові, Запоріжжі, Луганську та Донецьку. Можливо, буде окрема політична сила в Криму. Але сьогодні там ­б’ються проросійські партії, створені за гроші Кремля. Київ тут добре працює. З кожним лідером говорить приблизно так: “Ви отримали тисячу доларів із Москви, от вам іще сто”. І заради цієї сотні вони готові одне одному горлянки гризти.

Монолітний політичний проект у Криму можливий?

– Так, але не довкола традиційних кримських грантожерів. Він може бути сформова­ний довкола Віктора Медведчука. На цю думку наштовхують його останні заяви. Мед­ведчук акцентує увагу на євразійстві, тепе­рішній ідеологічній зброї Кремля. Є кумом Путіна. Тому саме він може стати центром тяжіння для проросійських політиків. Але у світлі наступних виборів розкручу­вати новий чітко окреслений проросійський проект запізно. Люди мислять інерційно. Тому проблемою на проросійському електо­ральному полі для “регіоналів” будуть, скоріше, комуністи, а не новий проект Медведчука.

текст: Олександр КУРИЛЕНКО, Ігор ЛУБ’ЯНОВ